Наша Українська Держава повинна не забувати та зробити все, щоб пенсіонери та старенькі люди були забезпечені усім, бо вони заслуговують на все це!!! Давши Життя та проживши його! Вміймо побачити навколо себе потребуючих, адже наша допомога їм дуже необхідна. Не встидаймося підійти та поговорити. Знайти дві хвилі часу. Та вислухати таких людей. Старість чи самотність. Не вердикт. Кожен з нас може пожертвувати свій обід. Зробити покупку. Їжі. Подарувати просто так іншим потребуючим. Сказати дякуємо що ви є. Це для Вас. Обійняти зі словами все буде Добре! Нічого не потрібно в замін. Хіба що - одне Отче Наш чи Богородице Діво! Це всього лишень 100-200 гривень. Дл якогось це 2-5 днів Життя!!! Пам'ятаймо - головне бути ЛЮДИНОЮ!
– Скажіть, бабусю, а що Ви хочете купити?
На бабу Дуню уважно дивилася дівчинка років восьми.
– Навіщо тобі, дитино?
– Ми з татом Вам купимо.
– Що купите? – розгубилася баба Дуня.
– Будь ласка, скажіть, що Ви хочете?..
– Так я той... Просто за хлібом зайшла.
– Отже, купимо Вам хліба. Тату, йди сюди!
Підійшов чоловік.
– Ви не соромтеся, – сказав він бабі Дуні. – Ми з донькою іноді приходимо в цей магазин, і вона вибирає к о г о с ь, кому хоче допомогти. Що Ви хотіли купити?
– Не треба, діточки, – ще більше розгубилася бабуся. – Я і пенсію отримую, і город у мене є, і п'ять курочок... Це ви в місті за все платите, а ми в селі... Хіба нам багато треба? Спасибі вам, дітки... Дай Бог вам здоров'я!
– Ні! – не відступала дівчинка. – Я знаю, що Вам важко... Це ж видно! Ми обов'язково Вам допоможемо. Що Вам іще, крім хліба?
Баба Дуня не знала, що сказати.
– Ну, я іноді ще беру сто грамів ковбаси. Прямо тут, біля магазину, з хлібом її і з'їдаю. Сто грамів... Найдешевшої.
– Показуйте, – сміливо сказала дівчинка, – повертаючись до прилавка з ковбасами.
Бабуся довго розглядала вітрину.
– Так тут зараз і немає такої... Я беру ту, що гривень за 60, за 70... А тут дивіться, які ціни! Ні, не треба, діточки. Спасибі вам...
– Зрозуміло, – знову заговорив тато. – Ви, бабусю, постійте тут ось із цим візком, а ми з донькою зараз швидко візьмемо все, що Вам потрібно. Доню, обирай.
– Не треба, діточки! – почала було знову баба Дуня, але ніхто її вже не слухав.
...Коли я під'їхав до магазину, побачив на розі стареньку бабусю. Біля її ніг стояла торба. У руках вона тримала хліб і шматок вареної ковбаси. Підійшов до неї, бо помітив, що бабуся плаче.
– Що трапилося? – питаю.
Бабуся мовчала, а потім каже:
– У тебе, дитино, немає в машині ножа? Мені б відрізати ковбаски, а то бачиш... Це дуже багато.
Приніс ніж. Відрізали і хліба, і ковбаси. Решту бабуся акуратно поклала в пакет до круп, макаронів і мандаринів.
– Так чого Ви плачете? – знову питаю я.
– Не знаю, дитино, – відповіла баба Дуня і розповіла мені історію, яку ви тільки що прочитали вище.
Вона відкушувала маленькими шматочками то хліб, то ковбасу... А на щоках сльози...
Це сталося у місті Світловодську. Дівчинку, як каже баба Дуня, звуть Віта. Тато у неї Олег. Ще й мама в магазині була, теж із покупками допомагала. Не сумніваюся, що і Господь там був. Стояв на розі магазину, обійнявши стару бабусю. Доки вона їла і ... тихо плакала.
Сергій МИРНИЙ
