У церкві бабуся, служниця, дуже зосереджено вишкрябувала свічковий віск із підсвічника. Спочатку зворотною стороною ложечки, а потім викруткою. Я стояла поруч, спостерігала. Я щойно поставила свічку у свічник, і не хотіла, щоби їй заважали горіти.

Мене бентежила ця бабуся, хотілося сказати їй: «Тут усе нормально, тут не потрібно», але так негоже, і я мовчала. Бабуся відчутно пихтіла, вишкрябуючи віск. — Це, мабуть, складно? — запитала я.

Усе одно зосередитися на молитві, коли поруч хтось пихтить, неможливо. — А спробуй, — вона простягнула мені викрутку. Я спробувала. Стала шкребти. Віск відходив неохоче, кришився. — Складно, — коментувала мої дії бабуся. — Влітку жарко, віск плавиться відразу, і це погано, а зараз холодно, застигає — не відходить, не виколупаєш потім… — І справді, непросто.

А з боку здається, що нескладна робота. — Чужа робота завжди здається легкою, помічала? А свій хрест — завжди важким. — Треба ж, як точно Ви підмітили. — Я ось уже два роки служу в церкві й багато чого помічаю. Цікавого. Про людей. Непомітна я, щось колупаю собі у свічниках, люди дивляться крізь мене, а я — всередину них. — І що бачите? — Різне бачу.

Про те, як людина свічки ставить, можна багато чого розказати. Ось ти, наприклад, не гнила. Така… для людей. — Ви ж бачите мене вперше. — Так. Але я бачила, як ти свічку ставила. Спочатку з Господом говорила, потім ось, поставила. Ось же твоя свічка. Прямо біля лампадки. Ти подумала про тих, хто буде ставити свічки після тебе: тому поставила біля лампадки, а не з краю. Адже незручно тягнутися через чужі запалені свічки, тому ти біля лампадки… — Мені не хочеться вас розчаровувати, але я якось автоматично це зробила.

Я взагалі в цей момент не думала про тих, хто буде після мене свічки ставити… — Звичайно. Саме так, автоматично. Це Бог нашими руками водить, а не «автоматично». Я ж бачу, хто до Бога від душі прийшов, а хто — як до… партнера. — А як зрозуміти, що «як до партнера»? — Ну є люди, які до церкви, як в… ліфт приходять. Їм, здається, вони увійшли, помолилися — раз — і приїхали до щастя. Молитва — як кнопка потрібного поверху.

Вони і свічки ставлять, як вклад у банку роблять. Ось тобі, Господи, свічка за 5 гривень, а ти мені давай, у роботі допоможи. Неначе Богу наші свічки потрібні. — А що, не потрібні? — Бог усі зірки запалив на небосхилі. Навіщо йому наші свічки? Свічки — це для нас самих, щоби душі наші не заблукали, йшли на світло свічки. Купити й поставити свічку — це наче самому собі нагадати: Бог є. — Як красиво ви сказали. —

Бачила днями дівчина молилася. За здоров’я чоловіка. Шепотіла молитву: «Нехай він швидше виздоровіє, краще до середи, щоби ми на ювілей до сестри встигли». Хіба ж це молитва? Бог — це ж не підлеглий, якому завдання дають і термін виконання ставлять. У Бога смиренності просять. Смиренно прийняти Волю Божу.

Довіряють йому свою долю. Бог краще знає, як зробити так, щоби врятувати життя… — А ви сюди, чому прийшли? Не сьогодні, а взагалі… — Сина з чоловіком поховала — і прийшла. — За… смиренням? Знайшли його тут? У служінні?… — Я тут не так давно… Я служу всього лише два роки… Я знаю, що Він не кине. Відчуваю. — Дякую, — шепочу я. Бабуся не відповіла на моє запитання. Точніше відповіла, але на щось своє. І це було дуже чесно й дуже боляче. — До церкви треба йти з вдячністю, за чистотою, за умиротворенням… — бабуся перевела тему з особистого. — А я ось іноді приходжу за відповідями. — Відповіді, вони ж приходять… як ти кажеш, автоматично.

Тобі здається, що автоматично, а це Він шепнув… Бабуся, нарешті, відтерла підсвічник, перехрестилася, кивнула мені на прощання й поспішила в підсобку. А я підійшла до ікони Пресвятої Богородиці, але молитися ніяк не виходило. Думки залишилися з тієї бабусею. Напевно, мені її Бог послав для чогось? Цікаво, навіщо?

Мені ось хочеться написати про неї… І це бажання народжується якось… автоматично. Я поставила свічку. Уперше усвідомлено, ближче до лампадки. Щоби людям, які прийдуть після мене, було легше.

Я і про свічки зараз, і взагалі. Не про свічки. Господи спаси й сохрани. У той день я вийшла з церкви, а всередині — запах воску й ладану, а ще голос бабусі, майже пошепки:

«Я знаю, що Він не кине»… Ольга Савельєва Переклад: Чаювання поза часом

Останні новини

Тебе зацікавило? Приєднуйся до нас! Приєднатись!

 

увійти | додати новину | контакти осередків